Search Results

Наш блог повертається до Вас з розповіддю про нашу гостю Ольгу Товпеко, відео з зустрічі з якої, ви можете переглянути на ютубі "Шо" . Ольга Товпеко - психологиня, кандидат психологічних наук, що працює з батьками і дітьми з 2005 року. За цей час вона провела більше 5000 індивідуальних консультацій та розробила більш ніж 30 освітніх, тренінгових, просвітницьких психологічних програм для дітей, батьків і спеціалістів. Також Ольга авторка книжок  з психології: "Історія хлопчика Лева" та "Історія хлопчика Мишка". "Історія хлопчика Лева" перенесе вас у світ дитячих фантазій, наповнених вогнедишними драконами та злими розбійниками. Разом з героєм ви пройдете випробування і знайдете 3 ключі від замків, що сковують сердце тривогою. На прикладі цієї історії ви зможете підказати вашій дитині, як знайти свої ключі від тривоги. Це так просто та весело, особливо враховуючи те, що ці ключі завжди всередині тебе! Книжка "Історія хлопчика Мишка" підкаже батькам, як допомогти дитині адаптуватися до дитячого садка. А дітям буде цікаво послухати історію їхнього ровесника та впевнитися у власних силах: якщо Мишкові вдалося впоратися, то й у них все вийде. Тоді садок подарує теплі стосунки з вихователями, гарних друзів та приємні спогади. У листопаді 2022 року Ольга відкрила видавництво "Риби на даху", щоб видавати українські та перекладені психологічні книги. "Під час блекаутів і обстрілів, смерті та болю говорити, писати, читати хотілося тільки українською. А от психологічна література на моїй полиці рідною мовою, на жаль, була в меншості.   Так у холодному й темному через відключення світла кабінеті в листопаді 2022 сформувалася світла ідея - відкрити психологічне видавництво. Воно буде видавати українські та перекладені психологічні книги і для дітей, і для батьків, і для спеціалістів." Зараз в роботі видавництва книга відомої психотерапевтки Лінди Голдман. Книга «Життя і втрата» охоплює широкий спектр тем, які спричиняють дитяче горе: втрата рідної людини або власних здібностей, втрата оточення або домівки, розлучення батьків або розлука з рідними через військову службу, хвороба або еміграція, депортація або всиновлення тощо. Лінда Ґолдман є Ліцензованим клінічним професійним консультантом (LCPC) та Національно сертифікованим консультантом (NBCC). Вона працювала вчителем і консультантом у шкільній системі протягом майже двадцяти років. Під час війни росії проти України, пані Голдман активно допомагає українським дітям впоратися з викликами війни в ході співпраці з численними фондами та громадськими організаціями, що допомагають Україні. На початку повномасштабного вторгнення, Ольга створила ГО "Важливі"  задля надання психологічної підтримки людям, чиє життя змінила війна. Мета "Важливих" - сприяти відновленню сотень і тисяч батьків і дітей України після руйнівного впливу війни на їхній психічний стан, розвитку навичок стійкості, укріплення надії, оптимізму та віднайдення ресурсів задля продовження сповненого сенсом і радості життя шляхом створення ефективної системи психологічної підтримки. Говорили про важливе в проєктах і особистому житті, ділились життєвим досвідом, підтримкою. Чоловік Ольги - військовий психолог - зараз став до служби і надає таку важливу допомогу нашим захисникам та захисницям. В той же час Ольга працює з дружинами та дітьми військових. Служба одного з батьків створює фон постійного стресу та напруження, який може значним чином впливати на дітей. Вони не мають певності щодо майбутнього, знаходяться у постійній тривозі за життя і здоров’я близької людини, відчувають безсилля, страх, а іноді й свою інакшість і самотність.Такі діти потребують підтримки і уваги дорослих, а також безпечного простору і можливості обговорювати свої переживання. За минулий рік команда провела 10 груп підтримки, в тому числі для жінок, які втратили рідних на війні. На сьогоднішній момент в рамках ГО «Важливі» працюють: групи підтримки для дітей від 7 до 12 років, які постраждали від війни; групи підтримки для дружин військовослужбовців; чат підтримки українських батьків. В планах відкриття груп підтримки: для жінок і дітей, які втратили рідних на війні; для дітей військовослужбовців Окрім груп підтримки, пропонує майстеркласи на найзатребуваніші теми. Майстер-класи актуальні для батьків з дітьми від 2 до 12 років. Також рекомендуємо вам доєднатися до її Instagram, де ви отримаєте багато цінних порад з виховання. Майстер-клас 1. «Як налагодити зв’язок з дитиною та встановлювати здорові кордони» Майстер-клас 2. «Погана поведінка та істерики» Майстер-клас 3. «Самооцінка та антибулінг» Весь чистий прибуток від продажу квитків іде в фонд ГО «Важливі» на групи підтримки для дітей, дружин та вдів військовослужбовців. Запрошуємо Вас подивитись відеозапис зустрічі, підписатись на інстаграм Ольги Товпеко та познайомитись з цікавою, багатогранною особою. Підтримуємо українське, де б ми не були!

Підготовлено Сидорчук Альоною Перші грамплатівки з'явилися зі створенням грамофона Емілем Берлінерем ще в 80-х роках XIX століття. Платівки були виготовлені з шелаку, грали всього 4-5 хвилин і пройшли безліч видозмін. На фабриці, яка була заснована винахідником, штампували пластинки із металевої копії. Прообразами сучасних платівок були воскові циліндри. Саме цей спосіб запису, дорогий та кропіткий, використала Леся Українка, коли реалізовувала проект із запису кобзарів різних регіонів країни. Того часу машинка для валиків коштувала більше 300 рублів – сума, на яку можна було купити хутір. Наразі серед більше ніж ста валиків із дорогоцінними записами вціліла половина, вони зберігаються у Львівському музеї. Згодом, у Європі та Сполучених штатах Америки почали з’являтися фабрики, які виготовляли грамофони та вінілові пластинки, а на початку 20 століття тираж виготовлення грамплатівок сягнув понад чотири мільйони екземплярів. В Англії, в 19 столітті, на вініл вперше записали фрагмент української опери “Запорожець за Дунаєм”, а випущена ця платівка була компанією пана Берлінера. Ще сім — записано було тією ж фабрикою у 1900 році. а у 1914 році до ювілею Шевченка були записані  «Реве та стогне Дніпр широкий», «І широку долину», «Якби мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море». В Україні, а саме у Львові, пісні у виконанні Ганни Крушельницької були записані у 1904-1905 роках. До слова, сестра Ганни, оперна діва Соломія Крушельницька, записала власну платівку на два роки раніше на американській студії. Трохи пізніше “світ побачили” пластинки із піснями української оперної співачки Філімони Лопатинської. Згодом, в Києві розпочала роботу студія звукозапису, проте виготовлення грамплатівок було в Німеччині. У 1911 році з’явилася студія, яка не лише записувала пісні, а й виготовляла вінілові платівки. Питомо український вініл існує трохи більше 30 років, оскільки став таким саме після зникнення цензури, але українці в культурі прослуховування перебувають майже вдвічі довше. З приходом радянської влади усі засоби для запису музики в Україні були знищені або вивезені до Москви, де використовувались для запису агітаційних промов. Тоді почався радянський період українського вінілу. Хоч і супроводжуваний цензурою, він значною мірою вплинув на формування безпосередньо української музики, оскільки багато нашої музики було записано саме радянською фірмою «Мелодія», а «музика на кістках» практично стала запорукою розвитку українського фанку та попмузики Поняття «музика на кістках» з’явилося у рок-н-рольні 60-ті та було фактично одним із перших проявів музичного піратства. Збережені в радянських лікарнях архіви рентгенів стали найдоступнішим матеріалом, на якому можна було перезаписати справжню платівку. Коли приїжджала закордонна платівка, на найближчому кордоні купували різак, ставили її, і вирізали на рентгені. Чути було лише верхні частоти, але люди слухали, бо хотіли цього. Українська музична культура, зокрема вінілова формувалася у 1960-х. «Мрія», «Еней», «Друге дихання», «Смерічка», «Опришки», «Кобза», «Арніка», «Чарівні гітари», «Ватра», «Візерунки шляхів» — неповний перелік колективів, що творили музику в радянській дійсності. Їхній доробок став знаковим для сучасної музичної культури незалежної України. Хоч тоталітарна система тоді трошки послабила тиск, музиканти розуміли, що ходять по тонкому льоду, граючи «буржуазну музику», як її тоді називали. Існувала певна цензура та монополія на видання та просування музики. Так, одна з платівок «Візерунки шляхів» починається з комуністичної пісні, «Чарівні гітари» записувались в Москві, а назва гурту прописувалась хоч і українською мовою, але російським транслітеруванням, записи, наприклад, Софії Ротару, були двомовними — з різних сторін платівки. Щодо процесу видання платівок, то в Союзі це було доволі складно — на той момент існувала єдина фірма «Мелодія». За час свого існування вони випустили понад 500 платівок, 20 з яких містили питомо український матеріал. Ця двадцятка платівок, грубо кажучи, існувала завдяки Василю Зінкевичу, Назарію Яремчуку, Тарасу Петриненку, Віктору Морозову, Кирилу Стеценку та Володимиру Івасюку. З часом кількість та різновиди програвачів змінювались. Після 1991 року завод платівок «Мелодія» у Апрелівці під Москвою намагався існувати самостійно, але протримався недовго. Стрімко падали продажі: 33 мільйони платівок у 1991 році та всього 10 мільйонів у 1992-му. У 1995 році їм довелося повністю припинити випуск платівок і перейти на магнітофонні касети. Поява дисків та касет значною мірою спричинила відмирання вінілу. Однак не відібрала сакральності. У 2022 році вінілові платівки випередили компакт-диски – їх було продано 41 мільйон одиниць проти 33 мільйонів проданих CD. Про це йдеться у щорічному звіті про доходи Американської асоціації звукозапису (RIAA). У звіті зазначають, що продажі вінілових платівок повільно росли впродовж останніх 16 років, і тепер на них припадає 71% усіх доходів від фізичних музичних форматів. І поки вони між 2021 та 2022 роками зросли на 4%, заробивши $1,7 мільярда, лише продажі вінілу склали $1,2 мільярда. Чим би не відчувався для вас вініл — інтимним процесом чи даниною моді — слухайте. Прослуховування вінілу має право на життя в будь-якому вигляді, оскільки також є частиною українською музичної культури. Усі прояви культури варто зберігати в такі часи, як зараз. Бібліотека «ШО» уже має поличку з першими вініловими платівками. Якщо ви потребуєте шматочок чогось особистого, інтимного, яке дає певну розрядку від жахів дійсності. От вініл — саме те.

Автор: Anton Biletskyi-Volokh Тут 25 подкастів. Посилання надаю на платформу google podcasts - вона безкоштовна і працює на всіх типах гаджетів. Або ви можете по назві знайти ці подкасти на інших платформах подкастів типу Spotify и таке інше.Всі подкасти україномовні, і “живі” - останній випуск не раніше середини 2023. Для переходу на подкаст клікайте на посилання чи картинку. 30 найкращих українських оповідань. Підбірка тридцяти найкращих оповідань сучасних українських авторів. Подкаст зроблено за допомогою радіо НВ і Українського культурного фонду. 2. Вони написали історію - Розмови про те, як художні твори відображають 30 років незалежності України, веде подкаст Сергій Жадан. Цей підкаст тісно повязаний з подкастом “30 найкращих українських оповідань” 3. Вчися вухами | Українська література - Аудіо підручних зукраїнської літератури для старших класів. Проєкт громадської організації "Смарт освіта". За підтримки EDUCO Foundation 4. Вуса Тараса - подкаст від ентузіаста української літератури Максима Олександровича, в якому він розповідає про історію української літератури, начитує деякі твори і все навколо цього 5. Не про кріпаків - Кажуть, що українська література лише про журбу, тугу, горе та інші слова, які пропонує мова для позначення суму. Макс Тодоров та Марія Ніколенко розкривають українську літературу під іншим кутом, із рофлами, мемами та іншими інструментами, що доступні цим зумерам) 6. Книгосховище - Чи є місце для читання під час війни? На які книги варто звернути увагу зараз, а про які краще забути назавжди? Як змінюється сучасна українська література під впливом війни? Ці та інші питання Олена Гусейнова обговорює з відомими письменниками, видавцями, критиками, літературознавцями та іншими гостями подкасту «Книгосховище». Проект “Спільного мовлення”. 7. Шева, Леся і Франко - Подкаст Дарини Романської про українських класиків. Для тих, хто прогулював укрліт, але хоче знати, чим наші круті. 8. Вуса Гоголя - Подкаст від Gogol media, в якому українською мовою розбирають сучасну світову літературу. Два рази на місяць два невдахи без освіти і мізків розповідають про шедеври світової літератури. В цій пригоді вони пробираються крізь тонну розумних слів, жартують, матюкаються і пояснюють, чому читати — це кльово. 9. Kult: Podcast - Подкаст про культуру. Автори - літературознавиця Тетяна Огаркова та філософ Володимир Єрмоленко, викладачі Могилянки. 10. Перефарбований Лис - Подкаст про літературні основи світогляду українців. Читаємо українську класику і аналізуємо поведінкові сценарії. 11. Наразі без назви - подкаст, в якому Анастасія Євдокимова і Богдана Неборак ставлять одна одній складні питання про культуру й іноді читають книжки. 12. я включив не той подкаст - Ви включили не той подкаст, якщо шукаєте тут літературознавство, але ви на місці, коли вам знайома проста радість читання. От уявіть, що двоє ваших друзів у пабі обговорюють прочитане. Без академізму та претензійності, але з захопленням та пристрастю, жартами та місцями нецензурною лексикою. 13. Радіо «Астролябія» - Подкаст Видавництва «Астролябія». 14. Подкаст «Будинок Слово» - Будинок «Слово» створений про письменників та культурних діячів у Харкові на початку 30-х. Хвиля репресій зачепила 40 квартир із 66. Тут починається історія Розстріляного Відродження. Авторка проєкту – Анастасія Передрій. Ілюстрація Аліни Ольхович. Подкаст виготовлено за підтримки Українського культурного фонду та Міністерства культури Люксембургу. 15. Правда і кривда - Це другий сезон подкасту “Правда і кривда: (ні)коли знову" про воєнну літературу. У десяти випусках ми будемо говорити про масштабні воєнні конфлікти, що сталися протягом ХХ-го та зачепило ХХІ століття, від Першої світової війни до російсько-української війни, що відбувається зараз. Ми забираємо мікрофон у метрополій. Будемо слухати голоси поневолених народів (передовсім, українців), які вирішили виборювати право на свободу, а також тих, які потрапили у війни не зі своєї волі. Приємного прослуховування! 16. BiblioBooks - Не знаєте що почитати? Шукаєте захоплюючі, цікаві, розумні, корисні книги? BiblioBooks створений саме для того, щоб зробити ваші пошуки успішними. Це справжній навігатор у безмежному книжковому океані: відгуки на прочитані книги, онлайн-читання видань, нариси, присвячені літературним датам та подіям, рекомендації щодо вибору книг тощо. Слухайте BiblioBooks, щоб бути в курсі літературного життя світу! Подкаст Сумської обласної бібліотеки ім. Шевченка. 17. Книжковий пульс - Подкаст, який розповість про події книговидавничого світу України. Обговоримо новини та новинки у щотижневому дайджесті. Ведуча — Поліна Тимченко. 18. Районна бібліотека - Старша бібліотекарка Марина Гекторівна – ваш провідниця у підземеллях світової літератури. Тільки контраверсійні твори; тільки зухвалі письменниці; БЕЗЛІЧ СПОЙЛЕРІВ. 19. Дефіляда: Таврія - Подкаст "Дефіляда" — це псевдодокументальні історії про українських письменників і письменниць. У третьому сезоні подорожуємо Таврією, підглядаємо в минуле, мішаємо факти з вигадкою і розказуємо історії, які не потрапили до підручників і біографій. 8 епізодів, 8 особистостей, 8 різних способів говорити про важливе. Авторки: Катерина Кіщинська, Юлія Мурашова, Катерина Андрійчук і Софія Туранська. Подкаст створений спільнотою Teenside ГО "безпробілів" за підтримки Українського Культурного Фонду. 20. Лабораторія нонфікшн Перший український подкаст про якісний нонфікшн. В першому сезоні Олександр Панасюк, а в другому Валерій Калниш разом з гостем обговорюють одну із книг видавництва «Лабораторія» та проблематику навколо теми та жанру. Проєкт створено видавництвом "Лабораторія" за підтримки першої аудіо книгарні "АБУК" 21. Акустика Тіней - Авторський подкаст Іванни Шкромиди про світову літературу 22. Нескінченні історії . Подкаст про дитячі казки, у яких сховано більше мудрості, ніж ми пам'ятаємо з дитинства. Ольга Тадай, бізнес-менторка та підприємиця, двічі на місяць зустрічається з важливими діячами України, аби поговорити про казки з іншого ракурсу та знайти в ній нові сенси, що допоможуть у дорослому житті. 23. Непрочитане - Велика війна змусила багатьох українців врешті-решт відокремитися від імперських наративів і відійти від російської культури. Українські літератори мають бути почутими. Ідея проєкту «Непрочитане» — надати їм голос не лише на сторінках книжок, а також в аудіоформаті. Дикторка читає твори українських класиків та наших сучасників. 24. Наша класика - Знакові твори української та зарубіжної літератури з фондів Українського Радіо. Один дотик - і ви вже наодинці з культовими текстами. 25. Пішли писати - «Пішли писати» — подкаст письменниць Юлії Кубай та Олени Кузьміної Юлія — авторка книг «Душа» та «Ідеальність», двічі лауретка «Коронації слова». У подкасті письменниці діляться досвідом, практичними порадами та допомагають майбутнім авторам почати писати. Розвінчують міфи про письменництво та розповідають, як організувати робочий процес. Не обходять стороною і те, що зазвичай лишається «за лаштунками» книжкового бізнесу: болі, факапи, складнощі та перешкоди. Подкаст складається з 5 рубрик: власний досвід авторок, поради зі світобудови, робота з персонажами, інтерв'ю із запрошеними зірочками з українського книжкового бізнесу та відповідей на питання слухачів. Насолоджуйтесь прослуховуванням та пишіть в коментарях, що припало до душі.

В якості анонсу, знайомимо Вас з нашою наступною гостею для онлайн зустрічі та її проєктами. Українське видавництво "Риби на даху" виросло з ідеї, засіяної Ольгою Товпеко - кандидаткою наук з дитячої психології, яка вже з 2005 року допомагає батькам та дітям через індивідуальні консультації та розробку освітніх програм. Все почалося з дитячої книги, яку Ольга написала для своїх синів - "Історія хлопчика Лева". Вона вирішила поділитися своїми думками та враженнями з дітьми перед сном, але ця ідея швидко переросла в щось більше, ніж просто розважальну книгу. Попит на ці книги був очевидним, їх популярність зросла, і з'явилася нова книга - "Історія про хлопчика Мишка". З початком повномасштабного вторгнення, коли вся країна переживала стрес та напругу, Ользі було важливо мати доступ до психологічної літератури українською мовою. Саме тоді зародилася ідея створення видавництва, яке могло б забезпечити цю потребу. Назва "Риби на даху" виникла випадково, але вона стала символом несподіваності та міцного зв'язку. Книги, як риби на даху, вражають та надихають. Вони є поєднанням непоєднуваного, метафорою мрії та натхненням. Ольга згадує: Трохи про назву “Риби на даху”. Вона також прийшла сама, а точніше “впала на голову”. Одного разу я відвідала Музей історії польських євреїв у Варшаві і побачила їх - риб на даху. Тварини, яких найменше чекаєш побачити вгорі, вражають. Цей наївний і водночас сильний образ для кожного може означати щось своє. Про що він? Поєднання непоєднуваного? Про викинутість з рідної стихії й почуття вразливості? Про мрію літати, незважаючи на обмеження? Японці вважають, що риби на даху закликають дощ і захищають від пожеж. Сьогодні "Риби на даху" пропонує перші книги, які допомагають дітям і батькам зрозуміти та подолати складнощі. І це лише початок. Майбутні проекти включають переклади та нові видання, які продовжать носити в собі світло та розуміння. Більше інформації та можливість замовлення книг можна знайти на сайті fishontheroof.com. Наразі на сайті видавництва пропонують дві книги для дітей, які допоможуть впоратися з тривогою: "Історія хлопчика Лева, який боявся залишатися без мами" - книга, яка радує читача вже четвертий рік. Продано більше 8000 екземплярів і один з них є в нашій Шо бібліотеці. "Історія про хлопчика Мишка, який не хотів ходити в садок" - новинка про адаптацію дитини до садка, яка може перетворитися на справжню пригоду, варто лише допомогти малюку зрозуміти свої почуття і підтримати. Готується до друку книга американської психотерапевтки Лінди Голдмен для батьків і психологів, присвячену дитячій втраті: "Життя і втрата: як допомогти дитині, що горює". "Історія хлопчика Лева": Подорож до подолання тривоги разом з вашою дитиною Чи стикалися ви коли-небудь з тим, що ваша дитина відчуває тривогу, коли ви залишаєте її на деякий час? Це нормальне переживання, особливо для дітей, які тільки починають дорослішати. Але якщо тривога стає надто виснажливою, як для малюка, так і для вас, це може стати проблемою. Книга "Історія хлопчика Лева" пропонує цікавий та захоплюючий спосіб допомогти вашій дитині подолати сепараційну тривогу. Вона перенесе вас у світ дитячих фантазій, наповнений вогнедишними драконами та злими розбійниками. Разом з головним героєм ви пройдете випробування та знайдете 3 ключі від замків, що сковують серце тривогою. На прикладі цієї захоплюючої історії ви зможете допомогти вашій дитині знайти свої ключі від тривоги. Це просто та весело, особливо враховуючи те, що ці ключі завжди всередині неї! Художниця Вікторія Кутукова створила чудові ілюстрації, які допомагають зануритися у світ героїв книги. Вікторія Кутукова закінчила Харківську академію дизайну та мистецтв у 2014 році та одразу ж провела свою першу персональну виставку в США. Там же вона відкрила свою студія малювання. Вже більше 10 років вона викладає живопис, малюнок, ілюстрацію для дітей та дорослих. "Історія хлопчика Мишка": Подорож до адаптації у дитячому садку "Не піду в садок!" — кричить Мишко, починаючи новий етап свого життя. На нього чекають нові випробування, адже він знає, що доведеться розлучатися з мамою й татом. Справжня боротьба і пошук свого місця в новому середовищі — ось що чекає хлопчика. Та як перетворити ці труднощі на захопливі пригоди? Як змінити сум розлуки на радість спілкування, а страх на довіру? Книжка "Історія хлопчика Мишка" підкаже відповіді на ці питання. Написана дитячим психологом, ця книга допоможе батькам зрозуміти, як допомогти дитині адаптуватися до дитячого садка. Вона розповість дітям історію їхнього ровесника, який переживав ті самі випробування і знайшов вихід із складних ситуацій. У книзі ви знайдете багато ситуацій, з якими зіткнеться дитина під час адаптації до садочка. Від установлення режиму сну та харчування до освоєння навичок гри з іншими дітьми та встановлення стосунків з вихователями. "Історія хлопчика Мишка" дасть вашій дитині можливість впізнати свої почуття й опрацювати труднощі на шляху до адаптації. Ілюстрації до книги створили Катерина Чернявська та Анастасія Рівчак. Їх творчість додає казковості та життєвості персонажам, створюючи атмосферу довіри та затишку. Катерина Чернявська - ілюстраторка книг та дизайнерка персонажів. Творчість Катерини - це її пристрасть, тому персонажі завжди мов живі та зачаровують, до них хочеться посміхатись. Ще в 11 років Катя здобула перемогу в міжнародному конкурсі з композиції, а вже студенткою стала єдиною за всю історію Харківської державної академії дизайну і мистецтв, хто захистив на відмінно диплом англійською мовою. Анастасія Рівчак закінчила Київський університет технологій та дизайну в 2019 році, та отримала магістерську освіту за спеціальністю «дизайн». Працювала у сфері 3D зі сканами людей, а також створювала моделі оточення для ігор. Але згодом перейшла в ілюстрацію, яка й стала улюбленою справою та роботою. Історія створення книги дуже цікава. Вона народилася з життєвого досвіду авторки, яка спостерігала адаптацію свого сина до дитячого садка. Ці моменти стали витканою в історію про Мишка, яка тепер допоможе іншим дітям та їхнім батькам. Ми сподіваємося, що книга "Історія хлопчика Мишка" стане джерелом ідей для знаходження власного шляху в ході звикання до дитячого садочка. Нехай вона приносить радість та користь дітям та їхнім батькам протягом багатьох років спілкування та читання. "Життя і втрата": Книга, що допомагає дітям подолати горе Книга "Життя і втрата", що вийде з друку у квітні 2024 року, охоплює широкий спектр тем, пов'язаних із дитячим горем. Вона розповідає про втрату рідних людей, здібностей, дому, розлучення батьків чи рідних через різні обставини, такі як військова служба, хвороба, еміграція чи депортація. Авторка книги, психотерапевт Лінда Голдман, подає детальні рекомендації, як підтримати дитину в горі, допомогти їй опрацювати свою втрату та знайти спосіб продовжити повноцінне життя. Тепер "Життя і втрата" доступна і українською мовою, що дозволить українським дітям отримати справжнє розуміння та підтримку. Під час війни в Україні, пані Голдман активно допомагає українським дітям та їхнім родинам, які переживають трагедії і втрати через військові дії. Вона проводить тренінги, консультації та інші заходи, спрямовані на підтримку дітей та допомогу їм подолати горе. Обкладинка книги "Життя і втрата" виконана талановитою художницею Вікторією Кутуковою. Її роботи відрізняються емоційною наповненістю та глибиною почуттів, що дозволяє їй передати тонкі відчуття та емоції на обкладинці книги. "Життя і втрата" - це книга, яка стане надією та підтримкою для тисяч дітей та дорослих, які переживають горе та втрати. Вона вчить нас поважати почуття дітей, щоб допомогти їм зростати та набувати міцності перед випробуваннями життя. Бібліотека Шо запрошує вас на зустріч з Ольгою Товпеко, де ви можете задати запитання про її нове видавництво і не тільки. Чекайте деталей дуже скоро!

У цей особливий березневий час, коли природа прокидається від зимового сну, ми відділяємо день, щоб вшанувати життя та спадок великого українського поета Тараса Шевченка. Народжений 9 березня 1814 року, Тарас Григорович Шевченко став не лише символом української літератури, а й голосом нації, що бореться за свободу та справедливість. Його творчість, пронизана болем і надією, продовжує надихати та об'єднувати людей усього світу. Вечір віршів та музики: 9 березня, Бібліотека Шо Відзначення річниці народження Тараса Шевченка почнеться 9 березня о 14:00 у приміщенні Бібліотеки Шо. Українська діаспора міста Сен-Назер та Ансамбль Марія щиро запрошують усіх на захід, що присвячений творчості найвидатнішого поета України. Тут будуть представлені вірші Тараса Шевченка в різних перекладах, які допоможуть нам краще зрозуміти його глибоку поетичну спадщину. Ми раді запросити як дорослих, так і дітей, бо творчість поета здатна зворушити серця будь-якого віку. І якщо ви маєте бажання долучитися до читання віршів, ми з радістю послухаємо ваші виступи. Для цього заходу ідеально підійде "Мені тринадцятий минало" та уривки з "І мертвий, і живим і ненародженим". Ваша участь та творчий внесок зроблять цей захід особливим та незабутнім. Кавування та вірші на вінілі: 10 березня, Ізі джаз кафе На наступний день, у неділю 10 березня, запрошуємо вас на особливе кавування в Ізі джаз кафе. Це буде атмосферний захід з прослуховуванням записів віршів Тараса Шевченка на вінілі. Також ми насолодимося українською музикою з приватної колекції власників кафе, що додасть нашому дню особливого шарму та настрою. Для французьких гостей ми підготували флаєри з перекладом віршів Тараса Шевченка, а також примірники "Кобзаря" у французькому перекладі з фонду бібліотеки. Щоб ознайомитися з меню кафе, просто відскануйте код на афіші. Приходьте разом з друзями та рідними, долучайтеся до заходів та насолоджуйтеся культурою та спадщиною великого поета Тараса Шевченка разом з нами. Бо в його творчості ми знаходимо не лише слова, а й дух нації, який є символом волі та гідності.

Напередодні старту нашого читацького клубу, хочемо познайомити вас з популярними читацькими клубами світу, які збирають тисячі читачів в свої онлайн спільноти та пропагують читання. Онлайн книжковий клуб - це віртуальна зустріч книголюбів, які об'єднуються для читання та обговорення книг. Ці клуби можна знайти на різних платформах, таких як веб-сайти, групи у соціальних мережах або спеціалізовані додатки для книжкових клубів. Вони часто працюють подібно до традиційних клубів, що збираються особисто, але мають перевагу доступності з будь-якого місця. Це означає, що учасники можуть приєднатися з різних географічних місць, що сприяє різноманітному і широкому обговоренню. Деякі онлайн книжкові клуби спеціалізуються на певних жанрах, таких як детективи, романи чи наукова література, тоді як інші можуть обирати книги з різноманітних жанрів. Структура онлайн книжкового клубу, як правило, включає розклад читання, регулярні сесії обговорення, а іноді навіть виступи авторів. Різ Візерспун, Девід Боуі, Марк Цукерберг, Флоренс Уелч (Florence + The Machine) також створили онлайн книжкові клуби. Візерспун розповідає про книги, які їй сподобались, в інстаграмі, син Боуі перевів книжковий клуб батька після його смерті у твіттер-формат, а Цукерберг так взагалі організував собі публічний челендж – рік книжок, протягом якого він читав по книзі на тиждень і ділився враженнями у фейсбуку. Книжковий клуб Опри Вінфрі Книжковий клуб Опри діє вже понад 20 років і рекомендував велику різноманітність книг, які стали бестселерами. Клуб має значний вплив на видавничу індустрію, оскільки книги, які обираються, часто мають значний приріст у продажах. Книжковий клуб Опри - це відомий книжковий клуб, який був створений Опрою Вінфрі, американською ведучою телешоу, актрисою, продюсеркою та філантропом. Клуб був запущений у 1996 році і з того часу став одним з найвпливовіших і популярних книжкових клубів у світі. 70 найменувань книжок, які з’являлись у шоу Опри, були розпродані загальним тиражом 55 мільйонів копій. «Я стала тим, ким я є зараз завдяки тому, що в ранньому віці навчилася читати. Читання відкрило переді мною цілий новий світ за межами ґрунтової дороги та ґанку бабусиного будинку в Міссісіпі. І я хочу, щоб цей досвід був у кожного», — нещодавно зізналася Опра. Не всі автори були в захваті, що Опра обрала їхню книгу. Так Джонатан Франзен, чий роман «Поправки» (The Corrections) мали б читати фанати по всьому світу, висловився, що аудиторії Опри він видасться заскладним і що йому не подобається бути в одному ряду з іншими авторами, які, на його думку, часто пишуть занадто “пласкі” твори. Говорити з Джонатаном Вінфрі відмовилася і на шоу його не запросила. Рік запуску: 1996 Членство: Відкрите для громадськості Вибір книг: Опра особисто обирає книги для клубу Жанри книг: Різноманітні жанри, включаючи художню та наукову літературу Книжковий клуб Різ Візерспун Книжковий клуб акторки та продюсера Різ Візерспун став надзвичайно популярним з моменту його запуску у 2017 році. Актриса вибирає книги, які їй подобаються та які мають сильних жіночих персонажів. Обрані книги часто стають бестселерами. Клуб акцентує увагу на висвітленні та просуванні книг, написаних жінками, з особливим акцентом на історіях з сильними жіночими головними героїнями. Кожного місяця Різ вибирає книгу, яка їй подобається, і рекомендує її своїм членам клубу. Клуб має велике число прихильників і став відомим своїм впливом на продажі книг і привертанням уваги до менш відомих авторок. Промоція кожної книги не завершується через місяць читання: у цьому книжковому клубі згадують визначні моменти в існуванні книг, котрі вже колись обиралися. Візерспун володіє талантом знаходити романи до того, як їхня популярність злітає до небес, а потім її продюсерська компанія Hello Sunshine знімає стрічки і серіали. Акцент: Книги, написані жінками Наголос: Історії з сильними жіночими головними героями Вибір: Особиста рекомендація Різ, одна книга на місяць Goodreads Goodreads - це соціальна медіа-платформа для любителів книг, яка також має книжковий клуб. Книжковий клуб Goodreads має понад 20 мільйонів учасників. Він дозволяє користувачам обговорювати та рецензувати книги, а також брати участь у щомісячних обговореннях книжкового клубу. Книжковий клуб Goodreads був заснований у грудні 2006 року, створений Отісом Чендлером. Goodreads фокусується на зв'язуванні читачів з книгами, які їм сподобаються, надаючи рекомендації та сприяючи взаємодії у спільноті серед любителів книг. Тип веб-сайту: Соціальна каталогізація Заснований: Грудень 2006 року Доступність: По всьому світу Користувацька база: Понад 90 мільйонів користувачів База даних книг: Понад 2,5 мільярда книг The Rumpus The Rumpus - книжковий клуб за підпискою, який щомісяця вибирає нову книгу для своїх учасників для читання та обговорення. Обрані книги часто мають літературну цінність і спонукають до роздумів, а книжковий клуб також проводить інтерв'ю з авторами та публікує ексклюзивний контент. The Rumpus - це популярний книжковий онлайн клуб, який об'єднує читачів для живих обговорень вибраних книг. Кожного місяця члени клубу отримують унікальну та різноманітну книгу, підібрану командою The Rumpus. Жанри книг: Широкий спектр, від літературної прози до науки та поезії Вартість: підписка з різними доступними планами Платформа для обговорення: Онлайн форум і прямі чати Участь авторів: Регулярні інтерв'ю з авторами та сесії питань та відповідей Книжковий клуб The New York Times The New York Times Book Club - це цифровий книжковий клуб, який щомісяця вибирає нову книгу для своїх учасників для читання та обговорення. Обрані книги часто стають бестселерами та отримують високі оцінки критиків, а також книжковий клуб організовує інтерв'ю з авторами та обговорення з редакторами книги. Книжковий клуб The New York Times - це популярний книжковий клуб, який є частиною The New York Times, широко визнаної газети заснованої у Сполучених Штатах. Книжковий клуб має на меті залучити читачів до обдуманих обговорень різноманітних книг у різних жанрах. Він надає платформу для членів для дослідження літературних творів, обміну інсайтами з іншими любителями книг. Книжковий клуб The New York Times поєднує зручність онлайн-спільноти з престижем та репутацією бренду The New York Times. Членство: Відкрите для всіх бажаючих Частота: Щомісячний вибір книги Вибір книг: Підібрано редакторами The New York Times Формат обговорення: Онлайн-форуми та живі заходи Книжковий клуб Емми Вотсон Акторка та активістка Емма Вотсон запустила свій власний книжковий клуб у 2016 році, який називається "Наша спільна полиця". Книжковий клуб зосереджений на феміністській літературі та рекомендує книги. Книжковий клуб - це відмінний спосіб відкрити для себе нову феміністську літературу та зв'язатися з іншими активістами. Книжковий клуб Емми Вотсон - це популярна ініціатива онлайн книжкового клубу, започаткована британською акторкою та послом доброї волі ООН, Еммою Вотсон. Клуб акцентує увагу на виборі книг, що зосереджені на жіночому досвіді, гендерній рівності та соціальній справедливості. На момент написання цього матеріалу у сторінки Емми 349 000 читачів в Instagram, які обговорюють питання рівності, активності і соціальної відповідальності. Від першого посла доброї волі "ООН-Жінки" ми не очікували нічого меншого. 2016 року Емма Вотсон почала ховати книжки в лондонському і нью-йоркському метро, щоб ділитися з незнайомцям улюбленими романами. Серед них були "Мама, я і мама" Маї Енджелоу і "Моє життя на дорозі" Глорії Стайнем. Платформа: Головним чином працює на Goodreads, Instagram та Twitter Вибір книг: Підібрано Еммою Вотсон та командою; переважно феміністська література Щомісячне читання: Одна книга обирається та оголошується на початку кожного місяця Формат обговорення: Віртуальні обговорення на Goodreads, а також прямі ефіри на Instagram Використані джерела The Most Popular Book Club: Ranking the Top Choice for Literary Enthusiasts The 19 Best Online Book Clubs for Readers in 2024 5 "книжкових клубів" знаменитостей, на які варто підписатися в Instagram Зіркові книжкові клуби: що читають Опра Вінфрі, Емма Вотсон та інші

Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років – геноциду Українського народу, та масових штучних голодів 1921-1923 і 1946-1947 років. Голодомор забрав життя, за різними оцінками, 10% – 25% населення України, а решті скалічив душі. У 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон, яким Голодомор визнається актом геноциду проти української нації. 63% населення повністю підтримує це рішення, і рівень розуміння і підтримки з року в рік збільшується. У соцмережах до річниці пам’яті про жертв Голодомору користувачі цьогоріч активно поширювали текст виступу Віктора Ющенка. 24 листопада 2007 року на Михайлівській площі у Києві під час вшанування 75-х роковин трагедії він виступив зі зворушливою промовою. Автором промовм є Данило Лубківський. Наводимо тут текст промови: "Вони вже тут. Вони довго йшли. Мільйони. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер. Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого – того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа. 75 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях – три, п’ять, сім, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, вимерлих сіл, невідспіваних душ, закатованих, замордованих, непохованих доль. Вони хочуть додому. Вони бачать ці вогники. Вони вірять нам. Бо ми – це їхнє непрожите життя. Дорогий Український народе! Браття і сестри! Ми – разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають вшанування 75-тих роковин найстрашнішої катастрофи – Голодомору 1932-1933 років. Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика. Досі не знаємо всього масштабу цієї трагедії. Поволі – з пам’яті людей, з тих таємних архівів, з тих диявольських «окремих папок» – з’являється її смертельний лик. … Переламати хотіли всіх. Проти нас ішло зло. Його ймення – геноцид. Свідома, спланована і втілена спроба упокорення нації. Його організатор і виконавець – тоталітарний комуністичний режим. Це – головний убивця. Звиродніла зграя не мала жалю до жодного народу, кожну поневолену націю залили криваві ріки. На нашій землі Сталін – за добре продуманим планом – обрав жертвою українське селянство як ядро, як основу, як опору народу. «Без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения. Национальный вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский». У цій фразі Сталіна – відповідь на те, чому померли мільйони українців. Терор був розгорнутий планомірно і послідовно. У 1932-33 роках у Кремлі відбулося 69 засідань Політбюро ЦК, на яких тільки по прямій постановці розглянуто 270 питань про Україну. Вони працювали, не покладаючи рук. У пік Голодомору в Україні щодоби помирало 25 тисяч людей. Ми маємо знати кожен факт, кожен наказ, кожне ім’я – від жертви до вбивць. Пошук правди не спинити, він не зупиниться. Спочатку конфіскували продовольство. Потім військами оточили територію України і Кубані. Третину наших сіл занесли на «чорні дошки», їх перетворили на гетто голоду – задовго до Гітлера. Увесь урожай масово йшов за кордон, зерно, яке могло врятувати мільйони, переробляли на горілку. Шансу не було. Люди почали їсти трупи. Голодомор – не просто біль і рана. Це – чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й будь-яку найменшу надію на життя. Це – пік трагедії, втім він не єдиний. Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх. Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 90 років тому проголосив і утвердив незалежність. Вони стали першою жертвою. З 800 членів Центральної Ради ліквідовані майже всі. Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе. Тут, на цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце. Я згадую Твою національну творчу, наукову, медичну і технічну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті. Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі і її віри. Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край. Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв’язок – історичний зв’язок поколінь, духу, пам’яті, нашої ментальності, культури і нашої мови. Посеред пошматованого і, по суті, підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо і досі. Звідси, від цього безконечного страху походять наші нинішні політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш важкий і складний шлях один до одного, до порозуміння і власне кажучи до єднання. Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа – одна: людиноненависництво. Настав час озвучити вимогу для світового засудження комуністичного терору, який вбивав нас і всі невинні народи на цьому просторі – росіян, кримських татар, білорусів, євреїв, поляків, болгар і сотні інших націй. Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо – ваші спроби приречені, виправдання не має і не буде, покайтеся за свій гріх. Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією. Наш біль і гнів не одинокий. Звідси, з Михайлівської площі у Києві, Україна звертається до всього світу, щоб об’єднати кожне зусилля проти тоталітаризму і нетерпимості до життя. Наша трагедія – це застереження для всіх націй світу. Не вивищуємо і не принижуємо свого горя. Слово співпереживання і скорботи кажемо кожній нації і, насамперед, тим, з якими спільно пройшли через усе комуністичне пекло. Наше серце – щире, любляче, небайдуже до вас. Станьте сьогодні поруч з нами. Ми закликаємо світ визнати Голодомор 1932-33 років актом геноциду проти Українського народу і віримо, що таке визнання неминуче здійсниться. Я дякую всім парламентаріям та урядам, які вже підтримали нас. Це – вияв солідарності, який Україна ніколи не забуде. Історична справедливість, безумовно, настане. Моє сьогоднішнє слово – не реквієм. Моє слово – це гімн Українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть. Супроти загрози тотального знищення – ми вистояли. Український народ переміг, бо перемогла його державність, постала його держава. Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, але й будували її своєю великою і щоденною працею. Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма – Донецьком і Львовом, Луганськом і Ужгородом, Севастополем і Одесою, Харковом і Тернополем, Полтавою і Луцьком, Дніпропетровськом та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною. Ми перемогли у вирішальній битві зі злом. Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі – повернути Україні саму себе. Наша найвища місія – відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь Український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри. Наступний рік проголошений Роком пам’яті жертв Голодомору. Це – не поминальна хода. Це – воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни. Це – чиста і чесна праця, тільки вона допоможе навести справедливий національний і життєвий лад в Україні. Ми повинні одягнути Україну у чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму – можливо, нехай не за рік. Ми мусимо ретельно віднайти і зберегти знання про кожну жертву Великого Голоду і встановити національні меморіали. Ми маємо утвердити великий суспільний діалог пам’яті і, водночас, діалог перспективи – бо треба йти вперед, жити повноцінним життям великої сучасної європейської держави, діяти і прагнути до справжнього порозуміння. Так ми утвердимо своє майбутнє, свій новий демократичний Основний Закон, свою свободу, своє право, свою любов один до одного, до рідної мови, рідної землі і нашої соборної долі. Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе. Вони вже тут. Вони дуже довго йшли. Мільйони, мільйони, мільйони нас. Це – не сльози. Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього. Вічна пам’ять і слава Україні!" У своїй цьогорічній промові президент України Володимир Зеленський висловив подяку всим державам, що визнали геноцидом трагедію голодомору. "Ми дякуємо всім державам, які обрали справедливість і визнали її. Визнали офіційно. Визнали Голодомор злочином проти людей, проти історії, проти України. Свідомим злочином. Рівно 30 років тому першими це зробили Естонія та Австралія. Згодом – Канада, Угорщина й Ватикан. Литва, Грузія і Польща. Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія і Мексика. Португалія та Сполучені Штати Америки", - заявив він. Цього тижня, вшановуючи памʼять мільйонів заморених голодом українців, варто згадати і людину, завдяки на сьогодні вже 33 країн і ЄС визнали Голодомор геноцидом: Джеймс Мейс, який присвятив своє життя викриттю правди про Голодомор. Читайте тут: https://arc.ua/memory-candle-mace…Чи могли сподіватися на початку 1980-х рр. дослідники Роберт Конквест та Джеймс Мейс, які працювали у Гарвардському університеті, що їхні книги перевернуть ставлення західної академічної науки до проблеми Голодомору? Зовсім скоро на полицях нашої бібліотеки з'явиться книга про Гарета Джонса. Але вже зараз ви можете почитати збірку розповідей очевидців Ukraine 1933, Holodomor, представлену французькою мовою. В час, коли росіяни знищують памʼятники на окупованій території, наша задача памʼятати, досліджувати, вшановувати. І тільки тоді, коли наше покоління і наступні, відчують, що досліджені всі історичні факти, що записані всі свідчення живих очевидців, що вшановані імена всіх жертв, що усунуто нерозуміння світом цього питання, тільки тоді ми зможемо закрити цю сторінку нашої історії і тільки тоді ми матимемо моральне право та силу рухатися далі. Використані матеріали: http://vilne.org.ua/2015/12/hto-napysav-promovu-yushhenku-pro-golodo/ https://naspravdi.org/kateryna-yushchenko-shcho-take-holodomor/ https://t.co/95odnXJlsI https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3791604-zelenskij-podakuvav-usim-derzavam-aki-viznali-golodomor-zlocinom-proti-ukraini.html#

За повідомленням Голосу Америки, на окупованих територіях Донецької та Луганської областей окупаційна влада знищила майже всю українську літературу. Натомість росіяни завезли 2,5 млн своїх книжок. Українські книжки росіяни назвали "екстремістськими" і створили спеціальний перелік заборонених книг. Список книг опублікував у своєму телеграм-каналі головний редактор видання “Трибун” Олексій Артюх. В документі, адресованому керівникам освітніх організацій, радять вилучити з фондів шкільних бібліотек на окупованій Луганщині книги зі списку, в якому понад 300 позицій. Там художня література, книги з історії, біографії, есе, які стосуються України. Крім книг із списку з полиць бібліотек рекомендують прибрати: літературу про Голодомор в Україні, підручники та довідники з історії України, комікси для дітей та підлітків, літературу, яка “пропагує європейські гендерні цінності”, публіцистику, видану після 2014 року, книги з серії “Знамениті українці”; художню літературу про “події періоду новітньої історії” в Україні і на Донбасі. Від бібліотекарів вимагають скласти список вилученої літератури у 3 примірниках, самі книги скласти в коробки та мішки, а потім опечатати. Ми не пошкодували часу і пропонуємо вибірку з списку авторів, яку ви можете знайти в "Шо" бібліотеці. З радістю приймемо в дар будь-яку заборонену книжку з цього списку українською мовою.

Багато літераторів, поетів і художників відомі не за своїми справжніми іменами, а за псевдонімами. Це може бути обумовлено різними мотивами: хтось вважав своє ім'я недостатньо ефектним, хтось прагнув передчасно "відокремити особистість творця від його творчості", хтось не хотів бути розстріляним, а хтось обрав цей шлях з абсолютно невідомих причин. Традиція використання псевдонімів має довгу історію. Наприклад, більшість відомих українських письменниць та поетес минулого століття відомі не за своїми офіційними іменами. Зазначимо такі приклади, як Леся Українка, Марко Вовчок та Олена Пчілка. Сьогодні ми поговоримо про псевдоніми в українській літературі. Серед псевдонімів в українській літературі є ті, які відомі всім, але справжні імена письменників не кожен може назвати відразу. Щоб полегшити вам це завдання, ми пропонуємо перелік видатних українських письменницьких псевдонімів разом із справжніми іменами авторів: Панас Мирний - Рудченко Панас Якович Олександр Олесь - Кандиба Олександр Іванович Іван Карпенко-Карий - Тобілевич Іван Карпович Григорій Квітка-Основ'яненко - Квітка Григорій Федорович Марко Вовчок - Віллінська Марія Олександрівна Іван Нечуй-Левицький - Левицький Іван Семенович Микола Хвильовий - Фітільов Микола Григорович Остап Вишня - Губенко Павло Михайлович Іван Багряний - Лозов'ягін Іван Павлович Леся Українка - Косач (за чоловіком - Квітка) Лариса Петрівна. Олег Ольжич - Кандиба Олег Олександрович Григорій Косинка - Стрілець Григорій Михайлович Власне на створення цієї публікації нас надихнуло відео від Бібліодвіж. Згадаємо деякі псевдоніми звідти. Народилася Ольга Петрівна Драгоманова-Косач – так звучить справжнє прізвище Олени Пчілки, у місті Гадяч, у родині дрібного дворянина та юриста Петра Якимовича Драгоманова. Про походження псевдоніма Олени Пчілки нам відомо з інтерв'ю з її дочкою Ізідорою Косач-Борисовою. За її словами, батько часто порівнював матір із працелюбною бджілкою, яка збирає український фольклор по крихтах, як бджоли збирають нектар. Та й сама письменниця любила бджіл – навіть самостійно працювала на пасіці, коли така нагода була. З «ім'ям» дещо складніше. За словами Ізидори, на волинщині «Ольга» та «Олена» часто вважалися різними варіантами одного імені. Причина, чому Лариса Косач взагалі почала використовувати псевдонім Леся Українка невідома. Можливо, це обговорювалося в особистому листуванні з численними друзями, але ці тексти були втрачені, або навіть цілком спрямовано знищені під час періоду існування Радянського Союзу. Однак з самим псевдонімом Леся Українка справа прозоріша. «Леся» - пом'якшена та зменшувально-пестлива версія імені «Ларіса». Саме так майбутню письменницю та поетесу називали вдома. А «Українка» – на честь дядька, Михайла Драгоманова, який використав псевдонім «Українець». Так, так, того самого Драгоманова, на честь якого названо Національний педагогічний університет, та якого дуже не люблять наші «східні сусіди» за все те, що той зробив для розвитку національної самосвідомості українського народу. Іван Нечуй-Левицький мав багато псевдонімів, крім цього, власне - Нечуй-Левицький, Баштовий, О. Криницький, Гр. Гетьманець, А. Глаголь. Справжнє ім'я: Іван Семенович Левицький (за версією Валер'яна Підмогильного, через непрості стосунки з батьком – сільським священиком, автор обрав собі псевдонім «Нечуй», щоб отець Семен не чув про сина-письменника). Інша версія, що псевдонімом письменник обрав прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя». Схожим чином обрав собі псевдонім Іван Карпович Тобілевич. В історію він увійшов як Іван Карпенко-Карий, у якому поєдналися ім'я його батька та прізвище улюбленого героя із п'єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля» Гната Карого. Марія Олександрівна Вілінська – саме так звучало справжнє прізвище Марко Вовочок, народилася у селі Екатеринославське Орловської губернії у родині дрібних поміщиків. Точне походження псевдоніму невідоме. Але більшість біографів притримуються двох версії походження псевдоніма. Перша – «трансформація прізвища». Маркович – марко-вичка – Марко Вовчок. Друга – на честь подільського села Вовчок, де Марія та її чоловік збирали фольклорні дані. Але є й інша версія винекнення псевдоніму. Письменниця познайомилася з Пантелеймоном Кулішем, який вигадав "Марко Вовчок", поєднавши прізвище чоловіка Марії з її "вовкуватістю" у спілкуванні. Ганна Барвінок, дружина Пантелеймона Куліша, згадувала про неї: "…Була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її "Вовчком", що вона наче злякана, мовчуща!". Попри славетний псевдонім, який наразі знає майже кожен українець, сама письменниця люто ненавиділа це "прізвисько". Іван Багряний (справжнє прізвище – Іван Лозов'ягін з роду Лозов'яг) обрав псевдонім, як припускають, під впливом захоплення творами Миколи Хвильового – в текстах його улюблений епітет «багряний» виражав революційно-романтичне поривання). Мав безліч псевдонімів – від «Сорок Сорок» до «Дон Кочерга». Це: І.Багряний, М.Багряний, М.Василенко, М.В., С.Дорошенко, Дорошенко, В.Залуцький, Дон Кочерга, С.Кучер, І.Полярний, І.Рябовол, П.Січинський, С.К., Сорок Сорок, С.С., О.Турчин тощо. Свою першу книжечку «Чорні силуети»: Іван Багряний видав під прибраним іменем І.Полярний. Доречі Микола Хвильовий це ж теж псевдонім. Інші його ж псевдоніми — Юлія Уманець, Стефан Кароль. Справжнє ім'я — Микола Григорович Фітільов. Псевдонім Панас Мирний вперше був використаний при друкуванні оповідання “Лихий попутав”. Панас Рудченко, пишучи свої твори під псевдонімом, ніколи не публікував своє фото та не прагнув до слави, уникаючи виявлення перед жандармерією. У той час, коли українська мова була заборонена, і авторів переслідували, Рудченко був змушений приховати свою особистість за псевдонімом. З дитинства Панас Мирний відрізнявся тихістю, замкненістю та не зацікавленістю у конфліктах. Його сестра згадувала: "Був дуже мирним". Можливо, через цю рису свого характеру обрав саме цей псевдонім. Доходило до курйозів: кілька разів поліція шукала бунтівного українського діяча, що нібито перебував на нелегальному становищі, навіть не припускаючи якогось стосунку Панаса Мирного до дійсного статського радника Рудченка. Брат Мирного Іван працював під пседонімами Кивайлголова, Руїна, Білик. Думаю, цей мирний агент 007 заслуговує навіть окремої публікації, адже його псевдонім розсекретили вже по смерті... Наостанок пропонуємо Вам пограти у віртуальну гру та перевірити, скількох письменників Ви впізнаєте за власними іменем. Ресурси Псевдоніми українських письменників Псевдоніми відомих українських письменниць Віртуальна гра. Псевдоніми українських письменників

Сьогодні пропонуємо вам згадати історію нашої різдвяної візитівки - "Щедрика". Ця композиція стала символом Різдва. Її виконують найвідоміші музиканти у всьому світі, вона лунає у фільмах та рекламі, а баскетболісти NBA використовують її для ритмічних вистукувань м'ячів. Це - колядка "Carol of the Bells". "Carol of the Bells" — це українська різдвяна колядка, створена М. Леонтовичем. Автор слів та аранжування - П. Вільговський. Ця інформація зазначена в партитурі, яка була опублікована в Нью-Йорку у 1936 році видавництвом Carl Fisher. Також її підтверджено в численних нотах пісні "Carol of the Bells", які виконавці розгортають щороку на Різдво в усьому світі. Але вас може здивувати той факт, що цей музичний твір до Різдва не має ніякого стосунку і навіть не пов'язаний із зимою. Це старовинна українська обрядова пісня, яка співалася навесні, в березні, коли ластівки поверталися додому. Ця пісня входить до жанру щедрівок, характерних для українських новорічних мелодій, що виконувалися на теренах прадавньої України ще до прийняття християнства. У той час Новий рік відзначали в березні. Оригінальний текст відмінний від англомовного, оскільки згадує ластівку, а не дзвіночки (англ. bells), і справжня назва пісні — "Щедрик", що походить від слова "щедрий", що також означає плідний та життєдайний. Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка, Стала собі щебетати, Господаря викликати: Вийди, вийди, господарю, Подивися на кошару, Там овечки покотились, А ягнички народились. В тебе товар весь хороший, Будеш мати мірку грошей. Хоч не гроші, то полова, В тебе жінка чорноброва. Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка. Щедрівки висловлювали пошану господареві та його дружині з дітьми, виражали побажання сім'ї про достаток, плодючий урожай і розмноження худоби в новому році. В обмін на щедрівки виконавці отримували винагороду у вигляді їжі або грошей. Протягом тривалого часу пісня існувала в українському фольклорі, аж до XX століття, коли її відкрив для себе талановитий український композитор Микола Леонтович (1877–1921). Створення майбутнього різдвяного хіта композитор розпочав у 1910 році. Тоді, за порадою професора Київської консерваторії Болеслава Яворського, він вніс у "Щедрик" ефект мотиву-остінато – той самий принцип повторюваності основної мелодії пісні (перших чотирьох нот). Цей музичний прийом, впроваджений в "Щедрикові", став основою для різноманітних жанрових інтерпретацій "Carol of the Bells" протягом наступних ста років. Микола Леонтович використав волинський варіант «Щедрика» як текстову основу для своєї пісні. Цей варіант був записаний фольклористами в місті Краснопіль на Поліссі та опублікований в одному зі збірників українських пісень. Над своїм шедевром Микола Леонтович працював протягом кількох років. У серпні 1916 року, він відправив рукопис «Щедрика» (пісні для мішаного хору a капела, тобто співу без музичного супроводу) відомому київському диригенту Олександрові Кошиці. Через кілька місяців пісня вперше прозвучала в Києві. Це сталося 29 грудня 1916 року під час різдвяного концерту в залі Купецького зібрання (зараз Національна філармонія України). "Щедрик" виконав студентський хор Київського університету Святого Володимира під керівництвом Олександра Кошиця. Через три місяці після київської прем'єри пісні, в історії українського народу відбулися тектонічні зрушення. У лютому 1917 року в Російській імперії, до якої тоді входили українські землі, відбулася революція. Російський цар Микола ІІ зрікся престолу, і нації, які були піддані імперії, розпочали боротьбу за незалежність. Відкрити світові Україну треба через культуру, вирішує тодішній глава української держави і головнокомандувач армії Української Народної Республіки Симон Петлюра (1879–1926). І відсилає на Захід хор. Симон Петлюра виявляв глибоке розуміння культури, оскільки до своєї політичної кар'єри він працював редактором і журналістом протягом двадцяти років. Він не лише писав політичні огляди, а й аналізував театральні вистави, публікував критичні статті про літературу, перекладав твори з французької на українську, проводив лекції з історії українського мистецтва і особисто був знайомий з практично всіма культурними діячами України. А ще Симон Петлюра відчував велику пристрасть до концертів. На одному із них він вперше почув твір Миколи Леонтовича, але не "Щедрика", а "Легенду". Цю композицію хор виконав під диригуванням Олександра Кошиця 1 січня 1919 року. Пісня настільки вразила українського лідера, як відзначали його сучасники, що він негайно доручив диригентові вирушити в гастрольний тур до Європи. Звернулися тоді й до Миколи Леонтовича з проханням дати його пісні для європейських гастролей. Однак, як згадували очевидці, той скромно відмовився: «Мої пісні так недоладно скомпоновані, що їх не випадає співати на празькій чи паризькій сцені». Часу на вмовляння не було: російська армія підступала до столиці, тож хористи, як згадував один із них, взяли без дозволу твори композитора. 4 лютого 1919 року музичні посланці УНР останнім евакуаційним потягом вирушили на Захід. Наступного дня армія російських окупантів вдерлася до Києва. Прем'єрний виступ хору Олександра Кошиця відбувся 11 травня 1919 року у Празі, що стало можливим лише через три місяці після їхнього виїзду з Києва. Прориватися за кордон виявилося надзвичайно важким завданням. В Україні було оголошено воєнний стан: залізниці були зруйновані, міністерства займалися евакуацією, а отримати обіцяні урядом кошти було непросто. Російська армія наздоганяла, і існувала ймовірність опинитися в полоні чи на окупованій території в будь-який момент. Незважаючи на виснаження, прем'єра вийшла на славу. У цей день "Щедрик" Миколи Леонтовича вперше пролунав за кордоном. Після гастролей у Чехословаччині хор переїздить до Австрії та Швейцарії. Українські концерти проходять у Відні, Бадені, Лозанні, Цюріху, Женеві, Базелі та Берні. «Українська Республіка прагне відновити свою незалежність, — писав кореспондент швейцарської газети La Patrie Suisse, — а тому вирішила наочно показати, що вона справді є. “Я співаю, отже я існую” — потверджує вона. А співає вона дивовижно». Такі б відгуки — та від паризьких журналістів. Однак українців, як представників невизнаної держави, у Францію не пускають. До участі в засіданнях Паризької мирної конференції тоді не допустили навіть офіційну дипломатичну місію УНР. Про Україну західні лідери воліли говорити без України. Але прорив нарешті стався — на українському концерті в Берні побував посол Франції. Захоплений українським співом, він терміново написав рекомендаційного листа французькому міністрові закордонних справ, і той у жовтні 1919 року таки дав хористам дозвіл на гастролі. Аж через дев’ять місяців після від’їзду з Києва, 3 листопада 1919 року, українські співаки прибувають до Парижа. Втім, за Україну тут уже майже все вирішили. За згодою лідерів Антанти українські землі ділять між сусідами: центральну Україну віддають «єдиній і неподільній Росії» (білогвардійцям), Галичину — Польщі, Буковину — Румунії, а Закарпаття — Чехословаччині. Концерти хору в Парижі були водночас сумним і грандіозним видовищем. 6 листопада 1919 року українські співаки виходять на сцену паризького театру Gaveau, а в повітрі витає: «Приречені на смерть вітають тебе!». І навіть попри це російські емігранти намагалися зірвати прем’єру: хотіли освистати гімн України й оголосити хористів ворогами Франції. Та їм це не вдалося. «Ще жоден хор, ані французький, ані іноземний не презентував тут нічого подібного», — писав приголомшений критик газети Le Nouvelliste. «Цей хор став для нас одкровенням, він належить до найвищого гатунку», — відгукнулися журналісти газети Le Figaro. У листопаді-грудні 1919 року хор Олександра Кошиця виступив у Бордо, Тулузі, Ліоні, Марселі й Ніцці. Всюди, як і сподівався Симон Петлюра, французька публіка доходила політичних висновків. Професор Тулузької консерваторії Жорж Г’юро писав після прем’єри в Тулузі: говорили, що Україна — це частина Росії, чому ж тоді російський уряд приховував від європейців українську музику? «Ми знаємо імена знаменитих російських композиторів — Бородіна, Римського-Корсакова, Мусоргського, — зазначав він у своїй статті в газеті L`express du Midi, — але ніколи не було й мови про українських композиторів. Чому ця музична школа досі не була нам відомою? Невже її зруйнувала вага слави великоросійських колег?» За два роки європейських гастролей хор Олександра Кошиця виступив у 45 містах 10 країн Західної Європи як культурний амбасадор України. За цей час в іноземній пресі вийшло близько 600 рецензій із відгуками про Україну й українську культуру. «Щедрика» переклали англійською, французькою, німецькою, польською, чеською, фламандською та іспанською мовами. Пісня стала голосом українського народу в боротьбі за незалежність. Ба більше — «криком нації», як писали про гастролі українців у Швейцарії. У листопаді 1919 року, коли його «Щедрик» зривав овації французької публіки, композитор залишив Київ. «У благенькому літньому пальтечку на плечах та неоковирній шапочці, геть змарнілий, застуджений», — згадували сучасники. Він пішки дійшов до міста Тульчин на Поділлі. Дорога — понад 300 кілометрів. Наступні два роки — найзлиденніший період життя Миколи Леонтовича. Йому, дружині та двом донькам не вистачало елементарного: їжі й одягу. «Батьки часто на різні релігійні свята відправляли мене погостювати до дідуся в Марківку, — згадувала донька композитора, — з надією, що, вертаючись, я принесу сяких-таких харчів». 23 січня 1921 року, в неділю, українці дають в Театрі Єлисейських Полів заключний концерт-матіне (ранковий концерт) із серії паризьких прем’єр. «Велика й непереможна нація українців заслуговує на здобуття дружби всіх вільних народів», — реагує того ж дня в газеті Le Petit Parisien французький критик і драматург Адольф Адере. Але ніхто із присутніх на концерті не здогадувався, що вранці цього ж дня на окупованому більшовиками Поділлі агент російської ЧК (Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем) пострілом із гвинтівки вбив Миколу Леонтовича. Вбивця говорив «російською, солдатською мовою», згадував батько композитора. Уже згодом виявилося, що убивця Афанасій Грищенко — агент ВНК . Він напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Свою оперу Микола Леонтович так і не дописав… Так і не здобувши Україні міжнародної підтримки, у вересні 1922 року хор Олександра Кошиця назавжди залишає Європу та переїздить до США. За кілька місяців на окупованих Росією теренах України, Білорусі, Вірменії, Грузії й Азербайджану більшовики проголошують створення нової російської імперії — СССР. Після прем’єри в Нью-Йорку українці продовжують гастролі в Чикаго, Вашингтоні, Філадельфії, Сент-Луїсі та ще в пів сотні великих міст США. Хор виступав не тільки в найпрестижніших концертних залах, а й у розкішних авдиторіях відомих американських університетів (Єльському, Принстонському та ін.). Із другої половини 1920-х років відома українська пісня починає власне життя — тепер уже в Америці. Хоча й тут доводилося відбиватися від спроб росіян її привласнити. Адже все, що імперія не знищила, вона намагається привласнити. Так, 1925 року вже популярну в США пісню включив у свій репертуар Російський хор у Нью-Йорку (англ. Russian Art Choir). У його виконанні «Щедрик» залунав на Бродвеї в мюзиклі «Пісня полум’я» (англ. The song of the Flame). Серед творців проєкту — відомий американський композитор Джордж Гершвін. В основу сюжету мюзиклу лягла історія революції в Росії 1917 року. Проте для замальовок російських реалій чомусь обрали український фольклор — відомі пісні: «Гречаники», «Їхав козак за Дунай» і… «Щедрика». Їх співали українською, але титрували як російські.У 1926 році на підтримку дистрибуції мюзиклу на платівках рекордингової компанії Columbia було записано найкращі його пісні, серед них — і «Щедрик». На лейблі запису було зазначено, що це різдвяна колядка, а за походженням — «російська народна пісня». Про композитора Миколу Леонтовича не було і згадки. В 1933 році з’являється перша англомовна версія української щедрівки. Однак це не Carol of the Bells, а пісня «Блакитні пташки» (англ. The Bluebirds), написана Максом Кроном (1901–1970) — американським диригентом і композитором, на той час директором консерваторії в Індіанаполісі. Він першим у США зробив адаптований переклад «Щедрика» англійською мовою. Там теж йшлося про пташок, що несуть радість навесні. І ось у 1936 році нарешті з’являється Carol of the Bells — саме та англомовна версія «Щедрика», яку співає нині на Різдво весь світ. Автор англомовного тексту до української пісні — американський диригент українського походження Пітер Вільговський (1902–1978). Як він пояснював пізніше, пісню Миколи Леонтовича почув у виконанні саме українського хору (можливо, в записі на платівці). Тоді ж попросив у співаків ноти, бо вирішив виконати «Щедрика» разом зі своїм шкільним хором у популярній тогочасній передачі на американському радіо NBC «Година музики з Волтером Дамрошем». «Оскільки молодь не співала б українською, — писав пізніше Вільговський у листі до українського музикознавця Романа Савицького, — мені довелося написати англійський текст. Я прибрав українські слова про “щедрика” (хатню пташку) і замість цього зосередився на веселому передзвоні дзвоників, який мені почувся в музиці». Отак українська ластівка перетворилася на американські дзвоники, а «Щедрик» — на Carol of the Bells. Однак, якщо в 1920-х роках «Щедрик» здобув світову популярність саме як українська пісня, то з перетворенням його на Carol of the Bells твір перестають асоціювати з Україною. Хоча Пітер Вільговський згадав у нотах, що це українська колядка, для світу пісня стала американською. А в професійних музичних колах її нерідко продовжували вважати «російською народною піснею». Так, популярний американський хор під керівництвом диригента Роберта Шоу в своїй різдвяній колекції грамзаписів (Christmas Hymns and Carols, 1946) подав прикметну анотацію до Carol of the Bells: «Типова російська народна колядка авторства Леонтовича — композитора, про котрого ми не змогли знайти жодної інформації». І це не дивно. Про автора найпопулярнішого різдвяного хіта Америки не тільки за океаном, а й на його батьківщині важко було щось дізнатись. Ще 1928 року російська окупаційна влада в Україні ліквідувала створений на дев’ятий день по смерті композитора «Комітет пам’яті Миколи Леонтовича» за проведення ним «української націоналістичної лінії». Тоді ж ім’я митця оголосили «неактуальним для совєтської доби». «Зайвими» та «шкідливими» виявилися невдовзі ще майже 200 тисяч українців. Саме стільки українських діячів заарештували або розстріляли під час Великого терору Сталіна в 1937–1938 роках — терору, що почався рівно через рік після нью-йоркської прем’єри Carol of the Bells. Тоді ж убили і Петра Стеценка — єдиного співака хору УНР, котрий наважився повернутися на окуповану батьківщину — 1937 року його закатували в одній із в’язниць Херсона за українське хорове минуле. Нарешті, в серпні 1991 року Україна відновила державну незалежність, а з нею — і доступ до архівів УНР. Серед заборонених раніше до перегляду справ були матеріали хору Олександра Кошиця: численні відгуки світової преси, афіші, листування та фотографії. Усе це співаки збирали під час своїх гастролей і надсилали уряду УНР. Саме на основі цих матеріалів і вдалося відтворити досі невідому історію однієї з найпопулярніших у світі українських пісень. Хоча промовистим було і свідчення диригента Олександра Кошиця, котрий писав у спогадах про світові гастролі свого хору: «”Щедрик” був коронною точкою нашого репертуару у всіх краях упродовж 5,5 років». Джерела Сумна доля веселого «Щедрика»: ім’я Леонтовича замовчується, а етика ігнорується Як український "Щедрик" підкорив світ і за що вбили Леонтовича «Щедрик». Відома пісня з невідомою історією

Веселою та гамірною компанією вони вирушали вулицями Львова в новорічну ніч. У вертепах брали участь подружжя Калинців, художниця Стефанія Шабатура, психолог Михайло Горинь та його дружина педагог Ольга Горинь, педагог і літературний критик Володимир Іванишин, Марія Антонів, Марія Ковальська, Ярослав Мацелюх, учителька Любомира Попадюк, художник Богдан Сорока із дружиною Любою, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар'ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус та ін. До наших днів дійшли оригінальні фото колядників, зроблені Я. Лемиком у новорічну ніч 1972 р. (зберігаються у збірці Національного музею "Тюрма на Лонцького"). Загалом у вертепі взяло участь близько 45 осіб, з-поміж них і Василь Стус, який у переддень Нового року приїхав до Львова з Моршина, де тоді лікувався. Так він зазначив свої враження від коляди:"Ви таки зуміли зберегтись. У цьому ваша сила". Організатором вертепу в Львові стала Олена Антонів, лікар та учасниця правозахисного руху, колишня дружина В'ячеслава Чорновола. Репетиції проходили у її помешканні на вулиці Спокійній, 13. Ірина Калинець спогадує: "Будинок на Спокійній вважався "опорним пунктом", де готували коляди та вертепи у 1971-1972 роках. Це місце стало притулком для людей, які поверталися з ув'язнення, де вони отримували не лише матеріальну допомогу (одяг, гроші, їжу), але і психологічну підтримку". Були попереджені, що на Різдво колядувати можуть і не дозволити, а от новорічних вітань наче й не забороняли…У домі Олени різні інакодумці вивчали колядки та щедрівки, приносили різноманітний одяг, створювали маски та переодягалися. Ці дисидентські вертепи відрізнялись від звичайних, оскільки поєднували елементи Різдвяного вертепу з Маланкою (водіння кози) та Щедрим вечором. Кілька днів по тому, як Василь Стус відвідав подружжя Калинців на Різдво, вони отримали від нього подарунки - збірку поезій "Зимові дерева" та статтю про Тичину під назвою "Феномен доби". Ці матеріали, які були самвидавом, були вилучені під час обшуку квартири 12 січня і тепер знаходяться у фондах музею. Калинці подарували Стусу  вишиванку, проте навряд чи він встиг її одягнути, оскільки одразу після повернення до Києва був заарештований. Микола Петренко згадує "Було вже після дванадцятої, коли під дверима нашого помешкання здійнявся веселий галас, залунала таки різдвяна коляда. Збудилися малі ще тоді діти, ми з дружиною ще не спали. І от їх повна хата, колядників. Разом із Оленкою гурт знайомих дівчат, хлопців, веселе вертепне товариство. От із того гурту пригадую Ярослава Кендзьора – він героїжився в козацькому строї, недавній засланець Степан Бедрило переодягнувся Жидівкою. А ще виділявся незнайомий юнак у лицарському строї, я тоді не ще знав, що це – Василь Стус... Якимось двадцять п‘ятим кадром залишилося у пам‘яті, як Василь підняв на руках Любчика, підкинув високо: «Рости козаком!»". Зі спогадів про ті дні й склався у нього отакий вірш: Забіліли згадки – ще натчем На сорочку зболеній небозі… Ти озвався – лицар із мечем! – Колядою-співом на порозі. І вже той вертепний переспів Злине благовісно і сяйливо, – Щоб аж геть розпромінився Львів Вісткою про Віфлеємське диво. У вертепі – як велось одвіч – Жид і чорт і все зухвальство юні. Понад Львовом розкололась ніч: Хто ж то, хто у лицарській парусні? Охоронець ангельських зачать, Поводир крицевої залоги, – Над щитом вже зводилась печать Гордої стражденної дороги. Ще сама запалиться свіча . Спалахом любові і відплати, Ще свого звитяжного меча Ти пощербиш об мордовські грати. Тільки ж ти не чуєш осторог, Шепоту відчайної зневіри… – Адже врешті народився Бог В обладунку лицарської віри! Гроші, зібрані учасниками вертепів, були призначені для допомоги політв'язням та їхнім родинам, а також на видавництво часопису "Український вісник" Чорновола. Однак ці кошти (250 рублів) швидко знадобилися для оплати адвокатів під час судових процесів. Адміністрація розуміла, що обвинувачення дисидентів у порушенні атеїстичних принципів радянської держави та святкуванні релігійних свят не було досить серйозним, щоб виправдати масові арешти. Вони потребували більш вагомих підстав, як, наприклад, зв'язок із закордонними українськими центрами та організаціями. Сценарій, відомий як "справа Добоша", був задуманий органами державної безпеки, а Ярослав Добош, бельгійський студент українського походження, що цього не усвідомлював, виконував провідну роль у цьому плані. Він намагався зібрати матеріали самвидаву та копії "Українського вісника" у Києві та Львові з метою вивезення їх за кордон для Українського допомогового комітету та Спілки української молоді, членом якої він був. Донька Ірини та Ігоря Калинця ‒ Дзвенислава ‒ була з батьками на коляді у ніч з 31 грудня на 1 січня 1972 року. Також у колядничій ватазі були й інші діти. Так вона згадує той час: «Тоді я познайомилась із Василем Стусом, страшенно мені сподобався, бо розповідав нам казочки. Враження були найкращі. Ми ходили вулицями, колядували, де не можна було, то співали «Рік новий народився» замість «Нова радість». Батьки ще раз зустрічалися зі Стусом, який повертався з Моршина у Київ. Я відчувала нервозність у хаті, але не все розуміла. Зрозуміла вранці 12 січня о 8-й годині, коли задзвонили у двері. Мама відчувала щось, попросила свою маму прийти до нас на ніч. Бо тато поїхав на зліт творчості у Брюховичі. Коли подзвонили, мама зблідла. Вона все тоді зрозуміла. У хату ввірвалися 4 чоловіків і 4 жінки, були «понятиє». Почали трус. Брали книжки, трусили ними і кидали. Гора книжок, насипані окремі аркуші паперів, шукали скрізь: на кухні, в туалеті, ванні, духовці, у лампах. Зранку прийшов дідусь, коли ще був обшук, йому дозволили мене провести до школи, мама мені жестами показала, щоб я зайшла до Стефи Шабатури і попередила її. Стефа жила через будинок від нас. Коли ми підійшли туди, то побачили в трьох вікнах світло і море голів. Ми зрозуміли з дідусем, що в неї відбувається те саме. Це був брутальний обшук, усе завершилось вночі, тривало 11 годин. Потім писали протокол, це ще тривало. Це був для мене жахливий момент. Завершилось ще страшніше, бо забрали маму, бабуся дуже плакала. У Ходорові у дідуся і бабусі, татових батьків, теж були обшуки. Тато нічого не знав і повернувся щасливий, усміхнений, і коли все побачив ‒ у нього лице на очах осунулось. Він зрозумів, що вони спеціально організували у цей день зліт творчої молоді, щоб ізолювати певних людей. Коли мама виходила з хати, той, хто керував процесом, дав слово бабці Гані, маминій мамі, що відпустять Ірину. Її завезли на Лонцького, в тюрму, дійсно відпустили, але вона дійшла до тюремних воріт і їй сказали повернутись. Тато вперше плакав, для нього час до його арешту був найважчим. Бо він не міг змиритись, що дружина сидить, а він ‒ ні". Після проведених обшуків за гратами опинились лідери дисидентів - Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, Леонід Селезненко, Леонід Плющ та ін. У Львові до слідчої в'язниці УКҐБ на вул. Миру (сучасна - Степана Бандери), в якій тепер працює Національний музей "Тюрма на Лонцького", потрапили В'ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Ярослав Дашкевич. Упродовж 12-14 січня заарештовано щонайменше 19 осіб: одинадцять - у Києві, вісім - у Львові. Лікар з Городенки, Василь Яківчик, нагадує про той час: "Сумнозвісний січень 1972 року, коли на наших друзів і близьких обрушилися жорстокі репресії - арешти, суди, ув'язнення. Багато сімей залишились без годувальників, репресованим відібрали роботу і засоби існування...". Затриманим погрожували розстрілом, фізичними тортурами та завданням шкоди їхнім родинам. Застосовувалася також так звана "каральна медицина", коли деяких оголошували божевільними та ув'язнювали у спеціальних лікарнях. 19 січня 1972 року бюро Львівського обкому КПУ отримало повідомлення про проведені заходи щодо затриманих. З цього часу почалися обшуки у домівках інших підозрюваних осіб, зокрема Григорія Чубая, Атени Волицької (Пашко), Людмили Шереметьєвої, Любові Попадюк, Богдана Гориня та Ярослава Кендзьора. Більшість отримала вирок позбавлення волі терміном на п'ять-сім років у таборах суворого режиму та три роки заслання. Максимальний термін одержав Іван Гель - 10 років суворого режиму та 5 - заслання, бо для "Івана Тиктора українського самвидаву" цей вирок був уже другим. Якщо в січні заарештували двадцять найпомітніших діячів руху, то загалом впродовж 1972 р. було засуджено 89 дисидентів Ці події призвели до масових репресій, але, незважаючи на це, рух опору відновився з новою силою в другій половині 70-х років, і відкритий захист прав людини став основним інструментом боротьби проти системи. Джерела Арештована коляда, або Погром 12 січня 1972-го Стусова коляда Народжені на Різдво: Василь Симоненко й Василь Стус Різдво Василя Стуса Вертеп 1972 року та операція КДБ: 50 років тому почалися масові арешти української інтелігенції

14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив законопроект про заснування Української академії наук і призначив її перших дванадцятьох академіків. Через два тижні президентом УАН вони обрали Володимира Вернадського, секретарем — Агатангела Кримського. Українська академія наук мала стати самоврядною організацією у складі 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінетів, 2 лабораторій, Ботанічного та Акліматизаційного садів, Астрономічної обсерваторії, Біологічнії станції, бібліотеки, власної друкарні та архіву. Пізніше Вернадський згадував про початок роботи УАН: «На цьому засіданні я був вибраний одноголосно закритим балотуванням Президентом-головою Української Академії наук. Дмитро Багалій – віце-президентом, а Агатангел Кримський – неодмінним секретарем. Наступного дня після моїх виборів я надрукував у київських газетах листа про вихід мій з Партії народної волі, членом якої і членом центрального комітету якої я був з самого її заснування. Я зробив цей крок, оскільки вважав і вважаю принципово, що президент Академії наук не повинен належати до якоїсь політичної партії на час свого президентства… Дружно та енергійно пішла творча робота нової Академії наук. Планів було багато. Я зараз же почав створювати експериментальну базу з геохімії і біогеохімії, над якими після мого приїзду в Київ я весь час неухильно працював. Я зробив доповідь на засіданні Фізико-математичного відділення Української Академії наук про значення живої речовини в геохімії. Була прийнята тематика експериментальної роботи в цій галузі. Це був початок Біогеохімічної лабораторії і експериментальної роботи з біогеохімії. Тут робота йшла в воєнних умовах, але ми все ж таки одержували результати. Молодий хімік Науменко під моїм керівництвом поставив досліди в лабораторії цукрозаводчиків. Він був офіцер, і під час однієї з тривог був убитий. Велика частина дослідів загинула, колби лопнули від морозу, але один з контрольних дослідів зберігся і був доведений до кінця Оглоблиним, дуже талановитим ентомологом з хімічним ухилом». На річницю заснування Національну академію наук України відвідали директорка з досліджень Французького національного центру наукових досліджень (CNRS) професор Марі-Елен Грос Шун та представник колаборації LHCb Європейської організації з ядерних досліджень (СERN) доктор Вінченцо Марія Вагноні. На зустрічі були також присутні директор міжнародної асоційованої лабораторії LIA IDEATE у Франції Сергій Барсук та директор міжнародної асоційованої лабораторії LIA IDEATE в Україні Олег Безшийко. Співробітництво НАН України і CNRS реалізується в рамках Угоди про наукове співробітництво від 2004 року. Нагадаємо, що CNRS є найбільшою французькою науково-дослідною установою, що об'єднує державні організації Франції, які спеціалізуються в галузі прикладних і фундаментальних досліджень, та координує їхню діяльність на національному рівні. Сподіваємось на подальшу спільну співпрацю науковців України та Франції. Стаття зібрана з https://www.jnsm.com.ua/h/1114Q/ https://tyzhden.ua/akademiia-iaku-zasnuvav-skoropadskyj/ https://www.nas.gov.ua/UA/Messages/News/Pages/View.aspx?MessageID=10766